Отже, все почалося того жахливого літа. Хоча, можливо, скоріше все почало скінчуватися, а не почало починатись. Щось приблизно таке.
Сонце гріло людей, хоча частіше припікало їхні заклопотані голови і плавило асфальт, але ми майже на це не зважали. Перед нами було ціле літо кохання. Відкривали свої теплі літні обійми ліси, висока трава, вічні молочні ріки з кисільними берегами та безодні чарівні озера, на дні яких молюски ховали свої тайни у темні мушлі. Навіть, повітря дихало чимось солодким і смачним від чого у грудях з’являлось відчуття здавленого бажання. Здавалось, що весь світ хоче, щоб ми були щасливі в обіймах один одного. Літо... це безліч часу на те щоб ніжитись під сонцем, вбирати його тепло своїм тілом, а потім віддавати це тепло один одному. Так гаряче вдень і вночі... і лише вранці, десь о четвертій годині, приходить така самотня прохолода. Вона заходить через вікна, як непрохана гостя, але всі її вже чекають. Чекають навіть уві сні. Вкриває усе ковдрою вологої прохолоди і йде геть – замість неї приходить задушливий ранок.
Це літо було таким спекотним, що старі бабусі казали про нього, немов би то воно найспекотніше за останні 400 років!
Дні проходили у пошуках свіжості і прохолоди. Довелося навіть змінити аромат... Мій улюблений „Little black dress” на свіжий „Green leaf”. І тепер свіжість ховалась за моїми вухами, під волоссям на шиї і ще трохи на руках. Але справжня задуха була в моїй голові... Ось там найбільше не вистачало свіжості! І цьому не допомагали прохолодні ранки, протяги, які самі по собі гуляли по квартирі, немов нахабні грабіжники шукали дорогоцінності,або зміни запахів... Мозок застиг, як желе, у найвищій точці свого кипіння. Його підігрівала спека... Він просто повільно кипів.. |
