МАРМУРОВІ СНИ
Я і моя дівчина були на похованні Мері. Все так як вона і хотіла, ніхто не плакав, як вона і просила грали The Doors – The End. Я тепер зрозумів як все це тупо, розмови про смерть і власне сама смерть. Це притягувало нас у юнацтві, наркотики, алкоголь, все, що ти можеш назвати не правильним.
Ким ми були? Дітьми які хотіли виділитись з натовпу, носили брудні і подерті джинси, проколювали своє тіло, ми любили музику.
Ностальгія – це страшне почуття.
Мері повільно опускали у яму, ніхто не плакав. Готичність цього моменту ніхто не помічав, ніхто вже не гадав, що смерть це круто. Так само як і приймати наркотики, подивіться на нас, синці під очима, кістляве тіло, імпотенція, сині руки. Тоді нам здавалось, що ми королі світу, що померти молодим було б круто. Тоді все здавалось круто, все що ми робили. Що ж ми наробили?
Я знав Мері не довго, але вона була справжньою, не приховувала своїх почуттів і емоцій. Життя не наділило її красою, зате наділило жахливим характером. Ніхто не сказав нічого, коли п’яні цвинтарі засипали гроб сирою землею. А насправді нема чого казати, всі тільки думали про себе. Що ж ми наробили?
Моя дівчина не знала Мері, але вона розуміла весь мій біль, пригорнувшись до мене, я чув її дихання, трохи тривожне дихання. Може вона просто хотіла піти до дому і поспати.
Я щось відчув коли смерть забрала людину яка можливо першою відкрила таємницю смерті. Я відчув, що змінювати щось вже нема сенсу, наступним буду я, або хтось з цих хронів які повільно розбрелись по кладовищу.
Все здавалось сірим і монотонним, вітер тріпав шарф моєї дівчини, вони стискала його біля горла і все так само пригорнувшись до мене і взявши мене під руку, ми йшли до дому.
Наша квартира нагадувала не прибрану кімнату дитини. Тільки замість іграшок всюди валялись книжки, різні, без обкладинок з вирваними сторінками. Ми читали їх разом, або по черзі, ділились своїми враженнями і подовгу могли обговорювати будь яку книжку. Це не була загалом класична література, але і не дешеві детективи чи романи. Не миті місяцями тарілки у раковині, ніхто з нас не вмів приготувати навіть яєчню, аби вона видалась смачною. Ми не приділяли особливої уваги зовнішньому вигляду, ми були впевнені, що все одно подобаємось одне одному, я любив свою дівчину з брудним волоссям і у старій білизні. Я любив її і без білизни. Я рідко голився і прав свої речі. Ми обоє були ледацюгами для яких важливим були тільки ми самі і кожний з нас особисто. Старий комп’ютер і савдеповські колонки «Маяк», все що нам було потрібно довгими зимовими вечорами, а також музика нашої молодості і трохи трави.
Моя дівчина писала для літературного журналу «Сучасний погляд», власне це була її постійна робота. Я подовгу не затримувався на жодній роботі, тому як не міг робити щось постійно. Зараз я працював кур’єром і підробляв тим, що роздавав листівки біля метро. Ми ненавиділи життя у Мармуровому місті, ненавиділи янголів які матеріалізувались із приходом туману вісім років назад.
Ми обожнювали спати разом, ми все робили разом. Щоночі ми засинали в міцних обіймах і прокидались вже у різних кінцях ліжка, чи то пак кімнати.
Нас мучили наші сни, цікавість переросла у хворобу потім у вірус.
Це замінило нам всі наркотики, засинати і поринати у світ своїх снів. За скільки років ми навчились контролювати сон, запам’ятовувати його і при великому бажанні переживати його наступної ночі, але дещо по іншому. Це було наше нове життя.
Наші сни продиралися у реальність. Власне наша реальність була сном, а сон насправді став для нас реальністю. Ми відчували себе не в своїй тарілці якщо не спали. Часто в день ми курили, або ковтали пігулки, що якось нас наближало до стану сну, чи галюцинацій. Вже вісім років ми живемо у власній підсвідомості.
«Я глянув в вікно і побачив янголів, вони рухались із одного скупчення туману в інше. Чорні, я в них більше не бачив інших кольорів і навіть відтінків, тільки суцільні чорні силуети. Спочатку, вісім років тому, люди боялись їх. Янголи з’явились невідомо звідки і з ними прийшов туман. Потім всі звикли і навіть не звертали уваги на янголів. Але не ми, не я. Я стояв на ринку і вибирав овочі, відчував це тяжке дихання в мене за спиною…чорні, огидні, не мають обличчя. Я ненавидів янголів. Коли вони виринали з туману в мене перед очима, завжди коли я йшов до дому, вони супроводжували мене до будинку. Моя дівчина ставилась до них більш менш нормально, але, аби не засмучувати мене, казала як вона їх ненавидить. Взагалі брехати в неї ніколи не виходило і ми обоє це розуміли. Я знав, ці янголи не просто так тут з’явились, не просто так вже вісім років стоїть туман.»
Ми не могли довго залишатись у тверезому стані, або ми спали, або приймали наркотики. Наркотики для нас стали чимось буденним, звичним, ми не збирались це кидати. Взагалі нічого особливого ми не приймали, курили траву (кого цим здивуєш) приймали ЛСД і «екстезі» як і всі хіпі які не в змозі розпрощатись з дитинством. Але більш за все ми любили спати, тільки так ми могли по справжньому добре проводити час.
Ким були мені люди? Тягнулись довгі і нудні дні в тумані серед мовчазних янголів. Грали старі пісні все ті ж самі рок – н – рольні ритми. Беспотрібний секс, секс просто як звичка. Не цікаві наркотики, просто як звичка. Все стало як звичка, звичка тримати сигарету, звичка підносити її до рота, звичка затягуватись. Відпрацьовані рухи, однакові поцілунки.
Не було минулого, не було теперішнього. Що сталось тоді коли Мері закопали у землю? Закидали ґрунтом як непотрібну річ, аби тільки не заважала. Люди завжди все зайве закопують у землю, або викидають у річки. Що таке смерть? Чи реальна вона? Чи це просто сон?!?!?!?!?!
Чи була у моєму житті така дівчина як Мері? Чи померла вона?
Хотілось тільки спати. Я і моя дівчина не мали жодних потреб у житті крім сну. Нічого не змінювалось, все стояло на місці. Сни – реальність – сни – реальність – сни – життя – смерть – життя – смерть – сни – життя – реальність – смерть. |
