підземний перехід на святошино –
прихисток торгашів, промовтерів, собак, жебраків і просто психів
а також міліціонерів, що збирають з них данину,
з кожного потроху,
з кожного своє...
навіть глупої ночі
тут завжди сидять декілька бабусь із нехитрим збіжжям,
кутаючись у засмальцьовані діряві куфайки
і гріючи руки на теплих спинах безпритульних собак
– синочку! – відчайдушно просить мене одна
з них – синочку, купи яблучок...
і її обличчя прохально видовжується, зіщулюється,
але очі – великі, живі, пронизливі,
навіть у покійників очі живі – ви помічали?
ви закривали кому-небудь очі?!
ну на фіга мені яблука, о третій після опівночі,
я навіть не знаю, на фіга собі я сам, у цьому смердючому переході,
а вона мені – яблучка...
стареча рука простягає прозору торбинку з великими
червонобокими блискучими яблуками,
рука дрібно тремтить, яблука ледь чутно стукаються восковими
боками одне об одне – така тиша навколо,
що здається, якщо одне зараз надкусити,
дійсність трісне навпіл, немов перестиглий кавун,
вибухне, як стручок акації,
розкидаючи круг себе насіння, нутрощі, думки, мрії, любов...
раптом благенька торбинка рветься,
і яблука падають додолу, на задрьопану тротуарну плитку,
немов бомби на вологу нічну в'єтнамську землю,
вони підстрибують і закочуються бог зна куди,
під собачі ребра,
під вічно втомлених і вічно нанюханих безпритульних підлітків,
під ноги міліціонерам і алкоголікам, які проходжаються переходами,
шукаючи чорні гроші і чорних чортиків...
я кидаюсь їх рятувати, всім пофіг, особливо собакам і підліткам,
а бабуся собі тягне руку з розірваною торбинкою,
немов запитує: – як же це, синочок? що за хуйня відбувається з цим світом?
один з міліціонерів доганяє яблуко і наступає на нього брудним
міліціонерським черевиком,
чому вони у них завжди такі сірі і забрьохані? щоб було приємніше
пиздити тебе по писку, ось чому, можливо, у них навіть в уставі так записано,
хто їх зна, міліціонерів, він радісно сміється, а яблуко
вибухає, як бомба на стежці в'єтнамського села,
що за чортівня? – думаю я, що воно йому?.. що ми всі їм винні, цим мордякам, які оточують нас
день за днем, життя за життям,
що, блядь, тобі це яблуко, сука, ти його виростив? га?!
ти хоч щось в цьому світі виростив, окрім свого пуза, падло?!
що тобі ця бабуся?!! навіть якщо життя після смерті нема, тварюко,
ти все рівно потрапиш у пекло, твоє персональне,
як золочений годинник від співробітників на десяту річницю служби народу,
у всякому разі ти будеш гнити особливо довго, це вже без варіантів.
я збираю яблука, дістаю з гаманця цілий оберемок візитівок,
проїзних квитків за різні місяці, дисконтних карток, платіжних карток, телефонних карток, чорт, все на купі, напхом напхане,
немов думки у моїй голові, потрібно щось змінювати, але чи варто,
якщо головного ніколи не зміниш, ага, ось гроші – дякую, бабусю, лишіть.
я сиджу, притулившись до холодної стіни переходу і їм яблуко,
ще одна ніч, ще одна божевільна ніч, тримайся, старий,
не зірвись, зірватися дуже просто,
із яблучного качанчика на мене радісно зирить білий вгодований черв'як,
що – питаю його, як тобі життя? кожному – своє? комусь – зернятка,
комусь – м'якуш? хрін там! життя просто пропонує тобі всього потроху, але якщо погоджуєшся,
приховує найголовніше. |
