і ось він приїжджає до києва.
третя ночі. він виходить із роздовбаного „львів - харків”
і бреде другим поверхом головного вокзалу у напрямку міста.
наступає на якогось бомжа, той відразу починає волати:
– ей, братішка! дай рубчик! чув, нє?
він дає йому папірчик, і відразу, немов по команді, просинається ціла зграя,
їх дохріна, як кандидатів у депутати, і всі хочуть рубчик,
всі хочуть доторкнутися брудними лапами до його куртки,
бажано поближче до шиї.
серед них молода циганка, у подраній чоловічій шкірянці
і широченних реперських джинсах, з-під куртяка горить кольоровий китайський шалик,
під яким нічого немає, окрім розпашілої молодої рожевої шкіри.
– хочеш, я тобі погадаю? – шепче вона йому на вухо.
– ні. – він відсахується, згадавши про циганські чари, і швидко йде
у напрямку, вказаному зеленими стрілками, добре, що хтось придумав зелені стрілки,
що б ми без них робили – думає він, –
отже, я в києві. що мені потрібно перш за все? звичайно, київський торт.
як добре, що їх тут так багато! хоч дупою їж, самі лише торти навколо,
і він купує кілограмового торта, відкриває його, куштує – все як завжди,
не зрозуміло, свіжий він чи не дуже, нормальний київський торт, коротше.
погляд зупиняється на дивному магазинчику з написом „військова література, атрибутика, техніка”.
– ні фіга собі! – думає. і заходить. – що вам? – питається молоденька заспана продавщиня. – мені „калаш”. – картка чи готівка? – байдуже уточнює дівчина. – готівка.
вона відхиляє замацану завіску, дістає довгий згорток із цупкого пакувального паперу, вкритий масляними плямами,
це скидається на велетенську ковбасу... чорт, думає він, беручи згорток – важкий.
– важкий – каже він продавщині. та презирливо мовчить.
він вже збирається виходити, коли вона питає: – а патрони?
– які ще патрони? – не в'їжджає він. – які-які?! хороші! три бакси за штуку.
– ладно, – думає він, куплю ще патронів, гулять так гулять.
чо вона так дивиться на мене і мій торт?
на платформі він розгортає пакунок. біжить назад.
– що це за хуйня? – питається він у продавщині. – калаш, придурку!
– справжній? – а ти думав?! – але ж він мені не потрібен! – а нафіга тобі був потрібен муляж? – не знаю... – у всякому разі товар поверненню не підлягає. згідно з розпорядженням кабміну. і взагалі, я хочу спати. забирайся звідси.
він забирається, і знову підходить ця циганка, обіймає за шию, шепоче,
горнеться до плеча своїм шаликом.
– тримай! – простягає він їй калаша з патронами.
за хвилину його потяг вирушає далі, до харкова, „щасливої дороги!” – каже мертвотним голосом тітка у матюгальник, „щоб тебе трахнув верблюд!” – весело відповідає він їй подумки, наминаючи великими шматками свого торта, і на душі йому радісно
і спокійно, як ніколи до того, потяг відчайдушно тарабанить, набираючи швидкість,
і першу автоматну чергу на київському вокзалі він вже не чує...
яка ніжна у неї шкіра – думає він, засинаючи... і очі, схожі на вибух...
він так і не побачив у новинах, як вона валила по всьому, що бачила –
по траханих золочених люстрах, по плазмових панелях
з рекламою „сили змін”, по міліціонерах і бомжах, по автівках на парковці за вікном і по годиннику з триклятими велетенськими стрілками...
і на її схожих на вибух очах бриніли сльози.
він майже ніколи не дивився новин, і тому не бачив, як, лишень у неї закінчилися патрони, її швидко скрутили, і довго, довго, довго
гасили ногами по обличчю, намагаючись закрити ці очі, схожі на вибух.
він так ніколи і не дізнався, яка на смак її рожева шкіра,
наскільки гарячі краплини її поту,
як вона вміє любити. |
