Він, американець 20-го століття, - відомий письменник-власник Нобелівської премії, відчайдушний журналіст, відзначений Пультцеровською премією. Той, який сміливо кинувся в обійми Першої Світової війни і безстрашно працював у гарячих точках. Завжди сповнений життя та важких депресивних станів, песимізму та нескінченної надії, він точно знав, що життя ставить перед людиною безмежну кількість задач та запитань, які вона має розв”язати хоча б за для того, щоб залишатися людиною, а не перетворюватися на тварину. Герої його творів – реалісти, які не схильні обманювати себе стосовно того, що життя – неймовірно жорстока річ. Але треба його прожити. Чинити спротив, приймати неминучість цього життя, не втрачаючи при цьому своєї людської гідності. Сам він багато часу прожив у Парижі, трохи в Лондоні, але в душі вважав себе кубинцем, оскільки провів на „острові свободи” 20 років свого життя. Нажаль, сильно хворів: не мав спокою від головного болю; повільно, але дуже впевнено його залишав зір, а згодом почали з”являтися усі ознаки психічної депресії. Кілька разів лежав у лікарні... Для нього почалося життя, яке аж занадто не було схоже на світ його героїв... Врешті-решт повернувся додому в Кетчем і 2 червня 1961 року у пориві миттєвої слабкості застрелився з рушниці, навіть не залишивши прощального листа... Його поховали між двома соснами на міському кладовищі у штаті Кентукі, а через п”ять років на його могилі з”явилася кам”яна стела із написом: ”Більше за все в житті він любив осінь. Жовте, тепле осіннє листя, яке пливло собі рікою на спинах форелей, а згори синє затишне небо. Тепер він буде частиною всього цього назавжди.” А втім...
...А втім... він любив кубинський ром „Bacardi”, шанував коктейлі мохіто і дайкірі та червоне вино Кьянті. Обожнював віскі та абсент – напій паризької богеми і, завдяки йому міг відчути себе справжнім чоловіком (гасив таким чином душевний біль від передчасної імпотенції). А ще говорять, він практикував зайти в свій улюблений бар на Кубі і, випивши для початку свого улюбленого абсенту з не менш улюбленим ромом, починав стріляти з револьвера по сигарах, які стирчали у роті кожного з присутніх там кубинців: кажуть, по сигарах Хем влучував дев”ять разів з десяти... Він і сам часто курив сигари; особливо у цій справі надавав перевагу давньому кубинському рецептові: старий ром з дрібно покришеним льодом і сигара...
Любив подорожувати... Часто кудись виїжджав, бо захоплювався гірськими лижами, мисливством та рибальством. Душа його завжди потребувала гострих відчуттів і тому він не міг уявити свого існування без кориди, тореодорів та матадорів, і через такі прагнення до екстриму був постійним гостем в Јспанії... Одним словом, мисливець на левів, мисливець на риб та красивих жінок... Так, жінки... Слабкість не менша за інші ... Чотири рази був одружений і дивно, що на цьому зупинився...
...Ніколи в своєму житті не був у Ріо...
...Ріо-де-Жанейро... Кришталева мрія дитинства великого комбінатора... „1360 тисяч мешканців” ... „значна кількість мулатів ...біля просторої бухти Атлантичного океану...”. „Головні вулиці міста за багатсвом магазинів та величністю будівель не поступаються першим містам світу”. Ви тільки уявіть собі: півтора мільйона чоловік – і геть усі в білих штанях... Подумати лише!..
...Пальми, жінки, синє море, білий пароплав, блакитні експреси, дзеркальний автомобіль і Ріо-де-Жанейро, чарівне місто в глибині бухти, де живуть доброзичливі мулати в білих штанях – ось де воно, справжнє щастя...
„Бог створив світ за шість днів, а на сьомий день він створив Ріо-де-Жанейро” , - так кажуть каріокі про своє місто...
***
„ - Правда, що сліпі не палять, тому що не можуть бачити диму?..”
...В Ріо не було вже місяць дощу... Може, через те, що там ніколи не було Хемінгуея?..
А може, все це взагалі суцільна брехня, може, насправді, дощ і був, але от дядечко Хем про це вже ніколи не дізнається... Хто його знає, цей дивний дощ!..
„ - Правда, що сліпі не палять, тому що не можуть бачити диму?
- Навряд.
- Нісенітниці, як на мене. Хоча так кажуть. Та, знаєте, мало що кажуть.”
„На сон грядущий” (Е.Хемінгуей) |
