йому 33 роки.
він купив обтягнутого дермантином офісного стільця.
у кімнаті зі стінами корпоративних кольорів.
він купив однокімнатку покращеного планування.
він купив псевдоспортивну малолітражну тачку.
у нього немає собаки, немає дружини, немає вільного часу.
у нього навіть рибок немає, така біда.
і все було б нормально, якби одного разу,
пітніючи на своєму дермантиновому робочому місці,
набираючи у пошуковиках
«училку ебут ученики»,
він не забрів на дивний сайт.
«постав своє питання богу!» -
писало на головній.
- що за хуйня? – запитав менеджер.
- привіт, придурку! я – менеджер господа бога
по роботі з корпоративними клієнтами!
одного разу у цьому трахнутому світі ти обов'язково помреш.
до цього часу всі негаразди ти списував на збіг обставин,
на життя,
воно таке, мовляв, життя…
все було чітко. сніданок - яєшня. машина, робота, машина,
вечірка, дівчата, машина, ліжко.
коли щось не складалося, ти думав:
«господи, допоможи пережити це!»
коли все було добре, їхав на вечірку.
коли було самотньо, дрочив на плакат з пенелопою круз.
але все-таки ти помреш, менеджере,
не зважаючи на медичне страхування
і дисконтну картку найбільшого супермаркету.
знаєш, чому?
твоє життя – черговий найкращий на ринку бренд.
яйця для твоєї яєшні вигадані менеджерами.
твоя машина вигадана. твоя корпорація вигадана.
твій клуб вигаданий. навіть господь, у якого ти не віриш,
але справно просиш допомоги, наче у хелп-деск хлопака,
теж вигаданий такими самими, як і ти,
не кажучи вже про плакат з пенелопою круз.
- але ж у мене є депозит… і нерухомість!..
- чуєш, дурнику: господь – вигадка! бренд! найобка!
тепер щоразу, розумієш, щоразу, коли ставатиме зле
і ти збиратимешся проскавучати своє «господи, допоможи»,
ти згадуватимеш, що господь – бренд.
- і пенелопа круз?
- так, придурку.
а також місія, цінності і філософія твоєї корпорації.
менеджер встає зі свого стільця, підходить до кулера,
натискає червону кнопку. вода холодна.
оглядається навколо – анікогісінько.
монітори нудяться скрінсейверами.
він дістає з-під столу пляшку текіли,
відкручує їй голову і добряче налягає.
смаку нема. але пробирає –
ну, хоч щось залишилося.
спускається на нульовий поверх, на склад. ніде ні шелесь.
навіть охоронців немає. на рогатині турнікету зелена стрілка.
він бере тачанку, залазить на неї верхи і гасає складом,
немов на самокаті. ніхто не сміється.
тиша. тиша. тиша.
згодом, дорогою додому,
переїжджаючи порожній міст, він роздупляється.
робить крутий поворот праворуч і летить
на своїй корпоративній тачці,
відчуваючи себе богом, пенелопою круз,
- смерть – гівно! – кричить він, падаючи в річку,
і саме в цей час за його спиною народжуються звуки.
народжується місто, у друкарнях якого
щохвилини народжується нова пенелопа круз.
він обертається – на мосту повно машин.
за секунду хвилі розчиняють
і міст, і машини, і місто.
у розпанахану корпоративну тачку
запливає великий старий сом із сумними очима,
сом, який їсть усе, що потрапляє на дно.
- смерть – не гівно! – каже менеджер сому,
але старенький мовчить,
лише сумно посміхається у вуса
і пускає бульбашки. |
