Поїзд гнав собі далі...
Разом з картинками за вікном пробігали думки, чи то навіть не думки а якісь внутрішні коливання між серцем та животом. Минав час і я відчував що сонце скоро буде світити для Сінгапурців чи ще для когось. Чому? Чому сонце вміє зігріти всіх? Воно справедливе, воно відверте і ще безжалісне і красиве...
Маленькі краплини дощу попадали на бокове скло вагону, тремтіли а потім зливалися до купи, одна в інші... Одні дуже швидко а інші повільно сповзали вниз. Від такого дійства захотілось тихо заплакати... Вони ж так подібні ті краплини на сльози.
Вода падає вниз але ж знову повертається до неба. А ми?...
Чуєш, а ми? аааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааа
Я озирнувся навколо, бо вдивляючись в вікно я відчув, що от-от торкнусь його носом. Всі решта не хвилювали мене ані ніц, немов би вони були манекенами, майстерно розкладеними по своїх місцях.
Сьогодні таки важко буде заснути, подумав я ...до біса... Повільно відкручуючи флягу з коньяком я поперся в невідомому напрямку. Їх лише два, то так мало для мене...
Позаду залишається все... я стою вже в послідньому тамбурі потягу і дивлюся на рухомі постери. Все віддаляється: люди, стовпи, знаки. Безперервна втеча поїзда від станцій так подібна на мою від самого себе, чи то від відчуттів про тебе, що рояться в районі грудної клітки. З кожним вдихом диму вона піднімається і опускається з видихом, викидаючи клуби болі, незрозумілої, дивної якоїсь болі...
Але ж йому поталанило більше, як мінімум завтра він побачить знову Шепетівку, Львів, Галич...
А нам? я навіть не знаю що лишається нам...
"Закрийте двері, ви що хочете випасти"- звернулась пані провідниця. Я подумав що треба пошукати інші, і поглядом відповів їй. І їй того по-моєму було достатньо...
Навіщо мені то?.. як то сталось?.. це що такий жарт Господа?.. крутилося в голові по дорозі назад... Чи ти вже зовсім здурів?... Але ж ігнорувати то було неможливо.
Я хотів щоб час летів скоріше, ще скоріше.
А там мені так хотілося розтягнути його надовго, випасти з реальності, роздягнутись, дивитись в очі, померти і народитись заново.
Все-таки, незбагненна людська душа... |
