Зі всіх-усіх способів зваблення я володію достеменно лиш одним – спілкуванням. Відчувши це, навіть той, хто мав попервах до мене відразу, потім сам шукає товариства, заговорює зі мною: кепкуючи, змагаючись у дотепах, кидаючи виклики, провокуючи скандал і з’ясування стосунків. І я знаю: якщо я схочу, ми не гаятимемо час на такі дурниці. Я спитаю про головне – і ми говоритимемо. Вся річ у тому, чи я схочу. А я, як правило, хочу.
От і вся моя таємниця.
Якщо це й чари, то вони нехитрі: я слухаю добре – вірю, лагідно посміхаюсь, дивлюся в очі, вбираючи і слово, й інтонацію, й саму душу сказаного. Я зручно мовчу, а якщо відповідаю – то не у відповідь, а назустріч почутому. Не так аналізуючи чужі слова, як відчуваючи несказане, те, що насподі. Те, що не стосується розмови, проте стосується людини, яка сидить навпроти. Звісно, якщо вдається відчути. Не вдасться – я вперто спробую знов.
А ще я відчуваю, коли співбесідник починає шкодувати за тим, ніби сказав зайвину. Необачно дав мені козир у словесній грі, яким я тепер зможу, коли схочу, побити його найсоліднішу карту. Я не буду переконувати у тому, що берегтиму таємницю – в цьому не переконаєш. Я просто починаю розповідати несподіваний і непроханий компромат на себе. У мене є кілька кумедно-непристойних фактів у біографії – не так білих чи темних плям, як масних чи несвіжих. Ось вони, мовляв, бачте, й я – не свята...
Спочатку брови на чолі мого премудро-обережного співрозмовника полізуть угору. Він не питав мене – про мене! Навіщо?! Та потім зморшки на чолі його розгладжуються, зникають зовсім і обличчя стає дитинно м’яким. Він – буде вірити. Ми – будемо говорити.
Навіщо це мені? Вважайте, просто для колекції. Бо правди я не знаю й сама.
Цілком імовірно, що я просто нічого іншого не вмію, крім слухати. Але я не лізу в душу, я її хочу. Більше ніж сексу з тим, хто звіряє мені зараз самого себе. Більше, ніж він хоче мене. А він – хоче. Мене, аж ніяк не зразково прекрасну й еротичну. Хіба – жіночну, чуттєву й звабливо комфортну? І мені це приємно, навіть попри те, що ми не будемо разом і навряд чи будемо друзями після моєї відмови.
Та він навряд чи знає те. Бо для нього слова не важать стільки, скільки для мене. Бо накочується зараз на нього солодка млість хвилями, прагне обіймів і злиття. Він говорить натхненно й без пуття, не чуючи себе, петляючи у сказаному, мов хорт, збиваючись з дихання. Йому не поясниш: наша розмова – не прелюдія, а самоцінна річ. Та я не буду зупиняти - хай течуть слова, поки вся наша гра – у слові. Та й що б я могла сказати
От тільки:
"Не ображайся, любчику, що попереду в нас або міцна дружба, або… Міцна кава, поцілунок на прощання і холодна клямка перед носом - від моїх зачинених дверей. Ти хочеш не жінку, не власного задоволення. Аби так – було б усе набагато простіше. Ти хочеш щастя. А я – не можу тобі його дати. Якби могла – дала б. Та я можу про нього тільки говорити. І це, повір, буде й чесніше й краще.
Навпаки: якщо ти прокинешся завтра на моїй м’якій руці після жаданої ночі - першим відчуєш присмак розчарування. Зовсім як у дитинстві: вперше стоїш перед атракціоном “для дорослих” дітей із зіжмаканим квиточком – перепусткою до щастя – і чуєш, як шалено калатає серце. А за 3 хвилини, хитаючись і не чуючи ніг, ідеш пити газовану воду й запиваєш несподівану й підступну гіркоту – обдурено! ошукано! За трихвилинним кружлянням немає захвату і щастя. А те, що було, щоб стати щастям мало принаймні, бути хоч би довшим... А так навіть нема чого згадати.
Тільки зараз це звучатиме так: і ця жінка – не та, і мрія – не та. А жінка – то я, і мені буде боляче. Тож, діючи на упередження, я не буду твоїм черговим атракціоном – я буду мрією. Так краще обом. Вважатимеш мене фригідною – твоє право, “динамщицею” – проше пана, закомплексованою – будь ласка. Не ти перший. “І це мине” – читаємо на перстні.
Ти сам потім зрозумієш: атракціон, на який тобі не перепало квитків, залишився нерозгаданою таємницею, спогадом, до якого приємно повертатися. Чим довше не буде мене-коханки, тим довше буду я-друг. А тобі треба, щоб був хтось близький. І мені треба, аби було з ким говорити і кого слухати, кому зичити щастя. То нехай я буду."
Таке я могла б сказати, аби все можна було свого часу виголосити .
Та тепер доречно спитати себе: адже йшлося спочатку про зваблення? Чи ти бува, не брешеш собі самій коли кажеш, ніби просто прагнеш дружніх розмов?
Ні, не брешу. Просто я знаю про свою принадну некрасивість і знаю, що друзів можна мати кілька, а кохати – тільки одну людину. Мені тоді не було кого кохати, але було на кого гаяти час і ким шліфувати душу. Поки тривав пошук того єдиного, на пізнання якого, як на копання колодязя з живою водою, може піти все моє життя, я пробувала збагнути увесь світ людей – чоловіків, жінок, себе. Навчаючись терпіти чужих людей, стаєш добрішим до своїх. Отак от просто, по–підлітковому мінімалістично й максималістично водночас.
Вся річ у тім, що я не знала тоді, яка то разюча зброя – мій прямий погляд, відвертий і безборонний водночас. Моє слово – лагідне й насмішкувате. Моє вміння мовчати – красномовно і влучно. Мій непідробний інтерес. Хто винен, що ви були і є мені цікаві, бо ви люди, такі як і я, у яких я досі не ладна розібратися? Хто винен, що ви, так само як і я, хотіли бути цікавими не мені, а своїй єдиній жінці? Яку, так, як і я, ще не найшли? Я того не знала, і стільки разів робила вам боляче. Моя незріла дурість була жорстокішою за вишукану брехню.
Ображені, обдурені, мої колишні друзі, вороги, випадкові стрічні – найкращі в світі чоловіки!
Я хочу написати вам, як я вам вдячна. Ми дарували одне одному незабутній світ спілкування, а потім били навідліг раптовим відчуженням і прозрінням. І я перша маю за це перепросити, раз я хочу перепросити. І навіть як ви не станете читати, “дурних жіночих книжок” – принаймні знайте: є на світі книга присвячена «не тим» чоловікам. Просто за те, що вони були у житті й так вчасно дали зрозуміти: мій чоловік - іще попереду. І він – інакший, незважаючи на те, що таки дуже схожий на вас.
Дякую вам за те, що допомогли мені його відшукати. Хай і у вас буде час і снага для пошуків свого джерела. Чужа жінка зичить вам щастя.
2009 рік
P.S. Даю пояснення. Це - передмова, подібна на креа. Я написала збірку оповідань під назвою "Мої любі чоловіки, або Книга скарг та відмов". В ній - деякі оповіданнячка, які ви знаєте - "Вечір поезії", "Послідня", "Піснеспіви надвечір" і тому подібне в повному розумінні слова. Тобто, ви зараз читали передмову - контекст зрозумілий?
Тоді можете коментувати :) |
