сьогодні мені трапилися чудові супутники.
немолодий чоловік і його пес років п'ятнадцяти.
пес помирав.
чоловік, напевно, також.
чудовими вони були не тому,
що я ненавиджу молодих сповнених життям дуреп,
що всю дорогу тупо заграють або тупо жартують.
ну окей, і через це також.
коли чоловік ходив до туалету
або курити
або сміятися в порожньому тамбурі,
коротше, виходив у своїх важливих чоловічих справах,
пес
підіймав голову.
це давалося йому нелегко,
але ще важче було тримати її
піднятою
дивлячись у зачинені двері в кінці вагону
і ворушачи ніздрями,
так, наче в нього ще був зір і нюх.
а коли чоловік повертався,
пес
опускав голову на лапи
і незмигно дивився на господаря.
- знаєте, - сказав чоловік, -
коли він псував паркет,
демонтував гіпсокартон
і втікав на прогулянках, щоб потрахатись,
я дуже злився.
а тепер
це видається щастям
й так
моторошно з того,
що він вже ніколи не зробить
конфетті із моїх капців.
- впевнений, - відповів я, -
що, згадуючи своє життя,
він знає, що ви
удвох
були щасливими. |
