Ми сиділи, чекаючи і хвилюючись.
Хтось хвилювався більше, хтось менше, хтось не хотів показувати свого хвилювання.
Чекали. Кожен по своєму.
Але у повітрі воно висіло напружене і невідкладне. Чомусь навіть було сумно. Це втомлена свідомість почала згортати всі думки.
Панувала тиша. Вона була настільки відчутна – кожною клітиною, кожним нервом, кожним поглядом в очі. Аж раптом щось дуже знайоме спало на думку – наче вітерець дмухнув у вуха. Непомітні тіні, незнані краєвиди, невідомі люди – таємниці світу, ось що вітер розповів...
Коли ми прокинулися, все посвітлішало. Ділитися враженнями нікому не хотілося. Тому ми вирішили мовчки розійтися – по всьому світу. Кожен знав куди. Жоден – навіщо. Та це минулося. Отже, ми знову сиділи, чекаючи і хвилюючись.
Пішов дощ. Самий вологий дощ у нашому житті. Важкі краплі гриміли та виблискували. Геть мокрі, ми дивилися одне на одного – і не бачили. Нас змило дощем – у далеку давнину, коли нас ще не було. Неодмінно потрібно було пригадати себе – та дощ, здається, розчинив все, за що можна було б зачепитися. Вночі ми заблукали в світах. Їх було так багато, і всі гарні – найгарніші, найчарівніші.
Вдень ми зустрілися. Ніхто не хотів розповідати, що він бачив. Боялися, що стане сумно. Тому всі спілкувалися на різних мовах – і тому ніхто анічогісінько не зрозумів. І було дуже весело. Мову дощу визнали найгармонічнішою. Спати ми не хотіли. Тож знову сіли чекати і хвилюватися...
Пісня прийшла нізвідки. Її мелодія перетворилася на птахів. На крилах летіли за щастям та долею. Ми дзеленчали срібними дзвіночками та золотими бубонцями. Переповнені щастям ми втомилися. Відпочивали, мовчки ковтаючи схоже на алкоголь повітря і п’яніли. Змайстрували щось величне і непотрібне. Всі поснули, дивлячись на творіння, і бачили страшні сни про майбутнє.
Хтось руйнував наше творіння. Хизувався тим, що це може. А після цього побудував інше – ще величніше та непотрібніше.
Прокинулися спітнілі та стривожені такою долею. Коли летіли геть стало сумно. Але знову прийшла пісня. Співали голосно і впевнено. Вирішили більше не чекати, не хвилюватися і не будувати непотрібного без потреби. До кінця ще було далеко. Але ніхто не знав скільки. Час плинув повз нас. Розповів нам багато цікавого. Ми відчули, що ми давні друзі. Час поспішав, тому покинув нас у вічності. Спочатку було незвично і незрозуміло.
Почали коїтися незвичні незвичайні надзвичайні речі. Ми загубили себе, і не були впевнені, що це ми. Те, чим ми були, пішло на схід сонця. Без часу здавалося, що сонце вічне – і вічний шлях до нього. Годинники не працювали, стало сумно і хотілося їсти. Звабилися чимось дуже надзвичайним на смак. Мовчки куштували та насолоджувалися. Серця почали співати свої власні пісні. Слухали та дивувалися. В сердець не було слів – і вони співали відчуттями. Неймовірними, ніжними, сильними.
Ми зрозуміли, про що вони співали – і одразу знайшли себе. Дивилися одне на одного. Було весело. Щось солоне та гірке текло з очей. Сміялися до останнього ковтку повітря. Коли воно скінчилося трохи налякалися. Прохолодний світанок зустрів нас. В нього не було зайвого повітря. Чомусь терпнули руки. Сердець ми вже не чули. Зустріли смерть. Вона не була гарною. Ми злякалися по справжньому, бо в неї теж не було повітря. Вона довго дивилася нам в очі. Розповідала щось про вічне життя. Ми зрозуміли, що вона кудись нас запрошує. Пішли, бо дуже потрібне було повітря. Хотілося почути пісні серця. Хотілося знову скуштувати того надзвичайного смаку. Чекати і хвилюватися. Там було тихіше та спокійніше. Не було бажань. Це було дивно – не мати бажання.
Смерть ходила навкруги та співала. Її спів був дуже сумний. Нам стало прикро, що їй так сумно. Ми розповіли їй все, що знали. Розповіли про мову дощу, про срібні дзвіночки, про щастя. Вона чомусь розсердилася. Сказала, що нам необхідно життя. Аж раптом щось дуже знайоме спало на думку – наче вітерець дмухнув у вуха. Непомітні тіні, незнані краєвиди, невідомі люди – таємниці світу, ось що вітер розповів...
Коли ми прокинулися стало дуже весело та затишно. Дивилися одне на одного і дихали повітрям. Хотілося зустріти життя. Серця почали співати про кохання. На крилах птахів полетіли шукати. Дуже хвилювалися. Звабилися отим надзвичайним, куштували та дивувалися.
Пішов дощ. Він розповів про життя і ми здивувалися та зраділи. Надзвичайне і було життям.
Ніяково подивилися одне на одного.
В очах виблискував дощ, вірші та казки про кохання.
Зелений захід сонця та помаранчева кава.
Кохалися весь вечір.
Вирішили сьогодні не блукати у темряві світів.
Нас двоє.
Ми одне ціле.
Зараз ідемо на схід сонця... |
