Толік лежав на ліжку, курив і думав. Думав, то якось не так сказано. Краще сказати думка думала Толіком, виїдаючи його мозок, ніби абарігєн виїдає мізки ще живої мавпочки в якомусь там Таїланді чи Новій Гвінеї. Всі стіни, паркет, вікна, звуки з сусідніх квартир зазирали до Толікової голови. Він уважно розглядав складки одіяла, потім переводив погляд і дивився на стелю, далі слідкував за мухою, яка час від часу сідала то на його ногу то на монітор від комп’ютера.
Настрій у Толіка був нікудишній. Вірніше його, настрою, не було взагалі – пустота і сірість. Сірість і пустота…
«Пора би вже вставати», - подумав він і вмить скочив з ліжка та вийшов на балкон. На вулиці було якось темно, незважаючи на другу годину дня. Люди снували собі туди сюди. Теплі, босі Толікові ноги прилипли до холодного кахелю. Він знову згадав про реставрацію віконної рами на балконі, яку він, так би мовити, реставрував уже протягом трьох років. Кендзьор завжди казав таке: «Ніяких, блять, пластикових вікон, тут тіки шліфанути і утеплити трохи». Толік закурив останню цигарку, сьому за ранок. З балкону нижче доносилося діалоги з якогось дибільного серіалу. «Хуяяяяяяяяяярииииииит ой Хуяяяяяяяяриииит меееенееееее», - наспівував Толік сам собі, начебто звертаючись до якогось іншого, невидимого Толіка.
Жив Анатолій у квартирі, яку залишила йому бабця в спадок. Його батько, який розійшовся з матір’ю, коли йому, Толіку, було років шістнадцять, хотів претендувати і на неї, але три роки судових походів таки видали результат, тож залишили за ним 47 кв. метрів. Після того про батька він не чув взагалі. Бабця померла ще 3 роки тому а з матір’ю він спілкувався дуже рідко. Вона дзвонила йому з Саратова, де працювала журналісткою в овочевому відділі журналу «Знахар», та жила з якимось дядьком-відуном. Це в принципі все, що він знав. Та й не дуже то було йому цікаво.
Останніх років п’ять Толік працював у зоомагазині, на річковому вокзалі, міському цвинтарі, футбольному стадіоні, в гідропарку, мив вікна на хмарочосі «Хайятт», роздавав листівки на станції метро «Шуляка», приймав участь у «підтримці» майже всіх кандидатів у президенти (причому деколи одночасно за дві ворогуючі сторони), працював ведмедиком на Хрещатику і бджілкою «Білайн» на Льва Толстого … Одним словом, Толя був різносторонньо розвинутою особистістю і роботи не цурався. Допоки надворі було тепло, аж до першого снігу, було нічо-так. Купа продуктів лежала просто під носом, йди та бери собі… Тому працювати багато не доводилося. Ще Толік і Кендзьор іноді грали в переході на станції «Нивки» або «Дарниця». Не в хованки грали звичайно, а гатили всьо шо могли і навіть те, що не зовсім могли - і Емінема і діджея Коня теж. «Клієнт всігда прав», - казав Кендзьор і побачивши як в капелюх Толіка летить п’ять гривень брав перші акорди Бенні Бенассі. Різні траплялись клієнти. Пацанам які на «корточках» сиділи завжди тре було грати «Младшую маю сістрьонку» а от пузатим дядькам – «Давай батяня камбат». Ше були замовлення типу: «Мінієт Страуса», «Із цього, бля, фільму, на, мелодія, йопта…», «Пісня про Волинь» і «Їбаш давай шо угодна, тока їбаш». За декілька годин Толік з Кендзьором могли заробити на похід в макдональдз та в кіно. Кендзьор не дуже то любив макдональдз, називаючи його диявольським червоно-жовтим інферно, а Толік – кіно, тому найчастіше вони просто йшли гуляти або виконувати якусь важливу місію.
Треба сказати ще про те, шо до Толіка час від часу приходило прозріння. Тоді вони збирали всі гроші, йшли в казино, купляли фішку і Кендзьор ставив на чорне або ж на червоне. Варіанти «на що саме класти фішку і в яке казино йти» Толік формував сам, виходячи з внутрішнього голосу діда Софрона. Він казав, що косматий дід Софрон являється йому, сідає в крісло, курить люльку і дає слушні поради. Толік часто візуалізував діда, це, чесно кажучи, трохи нервувало Кендзьора. А ще у Толіка були видіння щодо спортивних змагань, тож вони не нехтували ставками на тоталізаторі. Сидить часом Толік, сьорбає пивце собі потихеньку, і тут раптом різко встає тай каже Кендзьору: «Пішли, чувак! Динара Сафіна завтра програє, а «Хібси» з Единбургу виграють. Точно знаю. Я щойно бачив, як Сафіна лежить на корті геть втомлена і засмучена, з двома м’ячиками в трусах а нападник «Хайберніанс» на «Істер роуд» танцює джигу».
Але зараз Кендзьора не було поряд, а дід Софрон здається геть забив, або ж у нього не було чим забити, чорт його забирай. Треба просто все пригадати. Все, все, все. Шоби дідусь знову закурив свою трикляту люльку… Робити було абсолютно нічого, і Толік вирішив поїхати до міста.
В метро він роздивлявся людей які бездумно читали рекламні надписи з геть тупим виразом обличчя. Їхні очі були подібні то на очі корови Мані, яку він бачив рік тому у Ворзелі, то на сумні очі маленької дівчинки, яку він бачив біля входу в метро. Деякі люди ховали очі наче хрестик за пазуху. Деякі вдавали, що сплять аби не поступатися місцем. Толік витягнув блокнот і почав шкрябати щось олівцем нерозбірливим почерком:
Було розстріляне відродження,
А ми ще не народжені, та вже розстріляні.
В утробах, коконах, у гніздах, норах.
Розорено розарії рожевих мрій.
Потоплено човни надії.
Сум’яття в серці і нестримна біль
І сльози капають і випадають вії…
- В цей момент треба падати на коліна – подумав Толік, усміхнувся і сунув блокнота до торбинки.
Вже на вулиці він помітив, що з-за хмар визирнуло сонечко. Воно освітило білборд з обличчям якогось політичного когута в окулярах. «Нова індустріалізація» - було написано на картинці. «Хуяссє!» - присвиснув Толік. «За цих я ше не мітингував»- подумав він і рушив в напрямку набережної.
- Толік.
Толік озирнувся навколо. Нікого поряд не було. «Здалося»,- подумав він.
- Толік, блять! - знову почувся знайомий голос.
Толік опустив голову нижче і побачив що під деревом, біля якого він саме проходив, сидів Адепт Радіо. Він висунув голову з-під простирадла і помахав лівою рукою.
- Залазь сюди хутчіше, не тормози, тебе до телефону!
- А шо-шо?
Толік присів, і спиною вперся у стовбур дерева. Адепт Радіо накрив його своїм бежевим простирадлом і дав слухавку.
- Толік, єбать-тарахтєть, привіт, засранець, це Кендзьор у апарата!
- Привіт, чувак, ти де пропав? Тебе три тижні не чути вже. Знову прийдеш і скажеш: «брат, я прогібался под ізмєнчівий мір»? Га?
- Ти вибач мене, шо я тойво, шо я так, шо я без попередження. Розумієш я хотів на Європу подивитись, але все нормально, я вже біля Чернігова. Коротше, автостопщик з мене херовий – йду пішки. Це ж треба було саме зараз зустріти Адептового брата. Чуєш, він такий же дивакуватий. Знаєш яке в нього поганяло? РПГ. Прикинь?
- І як тобі Європа?
- До дупи та Європа, мене десь біля Ромунії зловили прикордонники, дали пизди, і ще два дні по тому я чистив їм картоплю. Не впевнений чи були то справжні цигани-прикордонники, чи підараси з фальшивими документами і військовою уніформою, але картопля у них була дуже дрібна. Толік, чуєш? Дуже. Я тепер, Толік, картоплю тільки в мундирах буду їсти. Такий, знаєш, крупний картофан, як кулак у твого діда Софрона. Ну, добре, бо слухавку забирають вже, мушу йти.
Толік зрадів, що почув нарешті знайомий голос, його обличчя засяяло усмішкою, та почало змінювати колір.
- Слухай а я й не знав шо в тебе є брат, – звернувся він до Адепта Радіо.
- У мене 13 братів і з кожним я спілкуюсь по телефону. Кожен день.
- Кожен день?
- Так. Кожен день протягом уже семи років.
- Неймовірно.
…
Вийшовши на набережну Толік пішов прямо, по дорозі розмірковуючи.
13 братів, 7 років. 7 років, 13 братів. Щоби то все значило? Може так? Він поділив 13 на 7. Вийшло 1,85. Так-так.?! Точно! Це ж коефіцієнт віддачі за перемогу «Чернігівських Преміум» у бейсбольному поєдинку на першість країни супроти «Полтавських Курчат».
Дійшовши до пам’ятника сестрі Либідь та її братам, які стояли на човні позаду неї, Толік виліз на човен, вставив в вуха навушники, включив трек Селін Дюон з фільму «Титанік», закрив очі і обняв Либідь за талію…
- Тепер усе буде як раніше.
А як було раніше? Така ж дезорієнтація у часі та просторі. Таке ж дешеве або занадто вже дороге пиво, в залежності від того, скільки ти маєш капусти в своїй торбинці. Такі ж привабливі дівчата. З одними, правда, спати дещо холодно, а з іншими занадто вже гаряче. Але всі вони такі ж привабливі. А деякі, навіть, пишуть вірші…
Ту бі контінюед… |
