___________________ Знову Лофофорі, обіцяне "старьё-моё"
Ви знаєте, я не заздрісна. І не збочена. А з рештою, яка вам справа? Ви й мене зовсім не знаєте. Але я є. Я йду вулицями святкового міста і думаю про те, що я - не зазадрісна…
А довкола – люди. Гарні, веселі, з букетами й подарунками. Ой, і подобаются ж вони мені!
Подобаються чоловіки, що хапливо й схвильовано купують цукерки й дрібнички. Вони такі уважні й лагідні сьогодні. Навіть надмірно довжелезні шлейфи “Олд спайса” та “Деніма” не дратують мене - це ж свято, це ж любов!
Подобаються дівчата (повторюю, я не збочена!). І як це вони примудряються у таку негоду залишатися чистенькими, свіженькими? Блискучі оченятка, яскраві сяючі личка, наманікюрені нігтики, відставлені мізинчики, спритно обтягнені попки, ніжки, загнані у вузенькі чобітки й чоботята, напівчобітки й лаковані туфельки. Любо-дорого! Навіть весняний бруд їх не плямує, а лягає делікатними, охайними крапочками. Не бруд, а брудик - «грязька».
Хутро, шкіра, парфуми й квіти, ліхтарі й ліхтарики з парами, що милуються під ними – ось воно, місто 8 березня. Дощ і сльота начебто й є, але й начебто розчинилися у гарному настрої, додали м’якої лірики фарбам.
А от я – не розчнилася і… нічого не додала. Я недоречна, а тому просто не можу не впадати в око. На мене озираються. Та я не ображаюся: була б я отакою Лоліточкою чи Клавочкою Шифер, я теж озирнулася б на доісторичну істоту, зодягнену в історично давнє шмаття. Але зараз усе навпаки й мені нема на кого озиратися.
Я йду центральною площею повз чуже свято і чуже обурення та здивування мною, перешитими батьківськими брюками на мені, дермантиновою (хоча все в світі відносно, і навіть дермантин може бути більшою чи меншою мірою виражений, коли прямує до свого небуття) курткою, “стильними” (бо саме вони відповідають моєму загальному стилеві) гумовими напівкалошками.
“Ах, дівчино, ви повинні слідкувати за власним виглядом, як належить справжній леді! Для дівчини зовнішність і манери – то все!!!” – повчила б мене така от Дездемона Прозерпинівна, спроможися я їй щось пояснити. – “Варто вам спробувати, і Ви змінитеся! Не можна розпускатися. Не шукайте собі виправдань, шукайте позитив!”
От я і не пояснюю і не виправдовуюся, і не оглядаюся. Годі комусь доводити, що я "біла й пухнаста", розумна й красива, хоч розірвись. Білі й пухнасті не сіють паніку, не нагадують героїчну минувщину славетного матріархату, великі ідеали якого зрадили сучасні жінки - виродилися, здрібніли. Як там у класиків: “Коня на скаку остановит, в закрытые двери внесет”? От так і в мене.
Тільки… Тільки, може, саме тому мені сьогодні ніхто й не подарував квітів?.. Думають, я велика, я сильна? Думають, мені не треба?
А дійсно, чи треба? Мені зараз тільки квітів не вистачає для "повного компоту". Де я з ними подінуся?
Я пройшла святкового вечора 10 кілометрів приміською зоною не для свята - щоб дістатися до обласного центру, де ще працюють крамниці, аптеки, таксофони, де міжміські телефони у переговорних ще «переговорюють» людей одне з одним. Двічі сковзалася й падала , милася в калюжах, плакала, звісно ж від сосрому й образи, і йшла далі. Бо більше нема кому йти. Бо треба, щоб хтось дійшов. Щоб хтось дійшов туди, де є телефони й аптеки й таки викликав нарешті додому швидку допомогу (так сталося, що у нас є тяжко хворий чоловік на світле свято жінок, такий собі подарунковий набір «зірочка»)…
Але стій! Годі! Тримай себе в руках, не реви. Треба шукати позитив!..
Є!
Якийсь маніяк, а може як я невдаха, тюпав за мною вназирці ще там, у лісосмузі. Я втомилася тікати стала й обернулася - і він “хутко зник”. Злякався? Мо’, почне затинатися чи розмовляти уві сні після зустрічі зі мною?.. Ну то й добре. Принаймні, жіноцтво сьогодні може блукати нічним містом спокійно – місію виконано, маніяка знешкоджено. Мною! Хха!!!
(Ой, як невчасно я занурилася у себе! Це ж треба!)
- … Тихіше, дитинко! – крикнув хлопець, красивий, наряджений, з квітами – Не дави перехожих!
- Вибачте! – пікнула я й подумала, звідки видобувся у мені такий тоненький голос, ще й мало не зарюмсала.
- Ну, не лякай крихітку. О, які ми гарненькі! - вступився його товариш. – Не плач, лялечко. Тільки, не ображайся, але … якось не для свята ти одяглася. Поки до тебе придивишся, уже й дурницю ляпнеш. Ти ж – жіночка!
- Ти і правда, того, вибач, "золушка"… Може тобі грошей треба? – спантеличений перший запорпався у гаманці.
-Ні-ні. – (о, знову цей пісклявий голос!). – Дякую.
-Ну, вибач. Удачі тобі. Зі святом, - і тицьнув мені до рук розчавленого тюльпана в поліетилені.
Я закивала головою. Мовчки так, вдячно. Ото спасибі, думаю, хлопці, помітили, привітала, оцінили. Головне, пожаліли!… Тільки не дитинка я. Ми, либонь, ровесники, чи пак, я старша!..
Іду далі. Треба дзвонити й викликати святково нездоланну і непокірну "швидку", поки вони ще у стадії "допомоги", а не в стадії "досвяткувалися" Оно вже й переговорний…
Виходжу. Приїдуть. Будуть...
Стамовую крок і витираю лоба...
Все-таки дивно - тюльпан цей...
Як же і що в мені розгледіли ті хлопці? Може, вони зіркіші, як Яструбині Ока? А може я, така, здавалося б, іронічно-саркастична і куленепроникна, насправді тендітна слабенька й зажахана? Ні, може справді?..
- От бидлота! Під ноги дивишсь!
- Ну куди ж ти, корово, преш?!
(О, оце вже мені! Ловлю знайомі інтонації!)
- Тітко, обережніше!
- Бомжара!
Давайте-давайте! Так влучно і так витверезуюче! Вітаємо на Батьківщині! Дякую хлопцям за інтермеццо, але нічого не змінилося. Як бачили, так і бачать у мені печерний рудимент, скіфську бабу, малобюджетне позорище сучаного жіноцтва.
Ну й нічого. Я не ображаюся. Бо (як я там казала раніше?) я не ж заздрісна.
Я додзвонилася й тепер спокійно іду далі.
Як ходять коні полководців-переможців!
Як ступають бойові слони царя Дарія!
Як ходила колись Цар-Дівиця…
___________________________________________________березень, 2000. |
