народився… з того усе й почалося —
очі і ночі, її золоте волосся.
акушерка, що витягнула у світ,
сказала буденно «ну, привіт».
«а?» — запитав, адресуючи богу.
скльовуючи павучків з лікарняної стелі,
на підвіконні з ноги на ногу
в задумі переступав журавель.
виріс, мов дерево на осонні,
ставлячи понад церковні дзвони
співи пташині, перші громи,
шепіт проталин в кінці зими.
працював каменярем у китаї,
казав «чорт його знає» замість «не знаю»,
вітрові щоглами заперечуючи,
був абабом десь у туреччині,
не лічачи, як і гостинні причали,
дівчат, що із них «прощавай» кричали,
доки одного разу, опівдні
(задули якраз спекотні східні),
грубими дошками прийняти чал
кинулось босоноге дівча.
– хто ти? назвись, щоб я знав, чиє
серце збудило серце моє?
кажуть, тепер його кличуть «бей».
ростить виноград і десяток дітей.
а замість прапора білокрило
над їхнім будинком лопоче вітрило.
говорять, що рай — це його сад,
що град обходить його самосад
(людям би лиш говорити),
настільки міцний, що навряд
хтось зміг би такий курити.
і у кінці він хотів би мати
за два зарахованим кожен рік,
весла, що лащились до латаття,
знання, що, попри все, зберіг
ключ від найдорожчого скарбу,
з вірних рук найсолодшу склянку води.
й бачити, як через білу фарбу
проступають журавлині сліди. |
