Дістати нікельовану виделку з коров’ячої легені,
Знайти пластмасовий череп на задньому сидінні таксі,
В переповненому тролейбусі зрізати трохи волосся незнайомки –
Дізнатися, з чого зроблено світ.
Сприймати розмаїття складових, не виділяючи головного,
Не дошукуючись змісту, беззмістовності чи іншого якого порядку.
Така моя програма.
Зривати троянди, немов голови чи шеврони,
Дати псові вкусити себе,
Заночувати в депо.
Я – цегляний дуб.
Щоки і руки кольору бурої води, магнієвої руди,
Магнітної рути.
Мої плечі – соснові щогла.
Що це зі мною?
В бога не вірити, але на релігійні збіговиська
Ходити.
Співати їхніх гімнів,
Знати їх гімни краще за них.
Навчитись битися,
Навчитись стріляти.
Закарбувати в пам’яті імена і обличчя політиків (тільки якщо вже вмієш стріляти).
Новин, втім, не дивитися.
Кажуть, коли нюхаєш клей – випадає волосся.
Коли не нюхаєш, теж, кажуть, випадає.
Випадає і вже там, на підлозі,
У звалених докупи простирадлах,
На оксамитовому облицюванні меблів –
Сивіє.
Носити спортивний одяг,
Організувати підпал,
Впасти на ескалаторі.
Коли отак тремтять руки,
Навіть не знаю, може,
Треба кудись зателефонувати
Чи, там, когось повідомити.
Замість нігтів – рожеві лялькові очі
А мені ще ніколи не було справді моторошно.
А мене ще ніколи досі не було.
і т. д. |