політехнічний інститут
поблизу політеху є дві вартісні штуки. студентська поліклініка і дк кпі, в народі — «гайка».
у гайці часом відбуваються рок-концерти. чи ходив ти колись на рок-концерти? досить дивні заходи, загалом, практично ніколи нічого до пуття не чути, але всім подобається — принаймні, так видається зі сторони. і от ти стоїш серед тамтешнього натовпу з його запахами, серед немитих панків, немитих гіппі та інших немитих неформалів, і розмірковуєш приблизно так: «раз їм усім так весело, значить, і мені має бути весело, хоч трохи, інакше який у цьому всьому сенс?»
головне у концерті — якісна підготовка. я не кажу про музикантів і звуковиків. йдеться виключно про тебе самого. головне — якісно набратися перед тим, як туди зайти. випити якраз стільки, щоб чути якомога менше запахів, взагалі — чути якомога менше всього. власне, коли тобі, приміром, вісімнадцять, і коли всередині тебе плюскотить пляшка-півтори «трьох топорів» або «альмінської долини», які ти зміг пронести через три кордони охоронців, не зблювавши, хоча б поки не доберешся до глядацької зали, або, на крайняк, туалету, де звучання концерту навіть краще, це і називається — слухати музику.
ще краще — якщо вдалося пройти безкоштовно. у кожному дк є службовий вхід. головне — пам’ятати певний пароль, ну, і не зблювати, звісно, але пароль усе-таки важливіший. «ми від оксани омельченко!» — казав я, показуючи для правдоподібності на свого друга. друг мутними очима дивився на охоронця і значуще кивав. повільно так, поважно. щоб не знудило. й іноді це працювало! ми гадки не мали, хто то така — оксана омельченко, власне, я й зараз до пуття не знаю, хто вона така. але нас пропускали. охоронець довго вів нас вузькими синіми службовими коридорами. гул концерту наростав. це було захоплююче. немов фарш із м’ясорубки, в сині коридори, звідтам, зі здоровенних динаміків, прихованих у невідомості, чавився звук. дорога від службового входу до залу завжди була найкращою частиною концерту.
студполіклініка — заклад сакраментальний, подібні установи завжди викликають у мене непереборне бажання коли-небудь побачити їх у поруйнованому вигляді. певно, якщо країна й надалі буде розвиватися так, як оце зараз — у напрямку деградації, тобто революції, мені колись таки вдасться здійснити своє бажання. пройшовши пішки від свого святошина проспектом перемоги, я заверну в політехнічний провулок, зайду в поліклініку, піднімуся на горішній поверх, сяду на холодну підлогу коридору під якими-небудь дверима і скажу сутіні й протягам: покажитє головку полового члєна.
у студполіклініці я побував лише один раз. цілком достатньо. як написано, «коняка відбулася легким переляком». а у моєї одногрупниці виявили закриту форму туберкульозу. «закрита» означало: нормальне навчання (тобто прогулювання пар у «зеленому корпусі» — найближчих сквериках, семінари з розпивання по колу дешевих настоянок зі страшнуватими назвами, типу «богдан хмельницький на коньяку», не кажучи вже про наукові дослідження сексуальної активності одногрупників) для неї закінчилося. в плані медицини ми були, та, напевно, і лишаємось, боягузливими невігласами. у кожного це виявляється по-своєму. я, наприклад, просто не ходжу до лікарів, поки не трапиться якесь горе, на зразок запалення апендициту чи обов’язкового профогляду, а на всякі провокації, як-то епідемії грипу, просто не зважаю. у мене є чим зайняти голову й поза цим. деяким повезло менше. сталося печальне: одногрупники, дізнавшись про хворобу олени, покинули пити «хмельницького на коньяку» і радіти прекрасному, у той час ще новому для нас, алкогольному шумові у голові, що так гармонійно співзвучить із шерехом молодого листя київських каштанів. замість цього вони, для початку, затіяли суспільне обговорення проблеми туберкульозу. модератором стала товстенька відмінниця ореста. вочевидь заздрячи олені, яка мала привабливу зовнішність і когорту-другу прихильників, ореста доводила, що «хвору і легковажну» не можна пускати на пари навіть після курсу лікування — бо ж «мало чого». згодом у свому житті я ще не раз буду страждати від люті на тупе людське «мало чого». мало — ключове слово цієї сентенції.
– мало чого! — сказала ореста.
– слухай, ти що, голову забила? — запитав я цілком риторично.
– а ти б, кулінський, взагалі помовчав! — вибухнула відмінниця. — і сходив би перевірився. це і тебе, люся, стосується, — строго, з усіх сил по-дорослому, порадила вона моїй дівчині, що порснула сміхом у кулачок. — всі знають, що ви обоє з оленою цілувалися!
– знаєш, оресто, — я не знав, лютитися мені чи реготати, — закрита форма — це про особливості людського мозку. трапляється, деяка інформація до нього просто фізично не може потрапити. не просочується. але, слухай, я придумав! давай ми з тобою поцілуємось. ти зможеш сходити і за всіх перевіритись, раз ти так про нас турбуєшся.
продовження історії я не пам’ятаю. але що напевно — олена перевелася до іншого вузу. шкода. вона мала до біса красиві ноги. і любов до життя, себто — просто любов.
а через рік і я перевівся на заочне. одного разу, випадково зустрівшись із орестою, я зрозумів, що не тільки мені запав у душу той випадок.
– оо, ваня! — округлила очі вона. — а ти знаєш новини? люська, твоя колишня, заміж вийшла! за хлопця, з яким зустрічалась до тебе, і, я чула — навіть одночасно з тобою. ти знаєш?
– звісно, знаю. — сказав я. — ми живемо утрьох.
звичайно, я не знав.
вокзальна
забудьмо про вокзал. я надто часто про нього пишу. поговоримо про кооперацію.
що таке кооперація? форма організації праці — скажеш ти. коли багато людей займаються чимось одним. саме так — скажу я. і ніхто до пуття не знає, чим, і, що важливіше — чому.
кооперація — це коли ти, веселий, цілком очікувано зустрічаєш свого друга, теж не сказати, щоб сумного, і аби вже точно зрозуміти, що життя прекрасне, ви рушаєте до найближчого супермаркету. там ви щось б’єте, щось, що стоїть на полиці, яка стоїть на шляху до вашої мети. скажімо, ви б’єте пляшки з оцтом. нехай це буде оцет, оцет — це весело. що ж тут веселого? — запитаєш ти. а те, що оцет — це не кришталеві ажурні вазочки, що їх завжди підступно розставляють акурат посеред шляху до щастя.
за правилами кооперації, ви берете вина. якщо ти вже встиг випити віскі, коньяку і горілки, тобі нічого не лишається, окрім як піддати вина. такий закон, нічого не поробиш. вино найкраще вибирати молоде. вже не знаю, чому, але молоде вино осаджує віскачово-горілчану задуму на самісінький спід свідомості, натомість думки твої стають радісними й легкими, як різнокольорові повітряні кульки. так-так, саме ті, що потім серед ночі лопаються десь на шафі. скажімо, ви берете недороге божоле нуво. недороге-то воно недороге, але ж за дичину в сучасному світі теж треба платити. ви платите за своє вино, свої вазочки, себто пляшки з оцтом, і виходите звідти. надворі зима.
найкраще, якщо ви десь у центрі міста. тут ніколи не переривається життя. це, після всього, що ви випили, якось підтримує. не дає розслабитися, захандрити, замислитися над сенсом того, що відбувається. окрім того, звідси й до вокзалу недалеко, але про вокзал ні слова.
ми прикінчили божоле і придибали на хрещатик. там поралися комунальники, в основному, літні жінки, їх було багато, цілий легіон літніх жінок у помаранчевих безрукавках поверх дешевих безрозмірних пуховиків, вони нудилися, роблячи вигляд, ніби відкидають сніг. було по другій ночі. забачивши нас, комунальники пожвавішали.
– ей, хлопці! молоді-здорові! а допоможіть нам прибирати сніг!
– а що? — сказав я другові. — це якраз те, що нам зараз треба!
знаєш, коли мені у черговий раз стане хріново, коли знову ніч буде тягнутися, немов цівка крові за пораненим у живіт, я прийду на хрещатик, візьму у вшушканої у вовняну хустину помаранчевої бабусі лопату і буду відкидати сніг. відкидати, відкидати, відкидати. головне, щоб хріново мені було тільки взимку.
як ти розумієш, після відкидання снігу я не міг не потрапити на вокзал. за класикою, дивно вже те, що я перед цім побував у центрі, тож прийти на вокзал було святим обов’язком. мабуть, я так і зробив. я достатньо обов’язкова людина і маю право стверджувати, що на вокзалі я тої ночі був. втім, прокинувся я не вдома у ворзелі і навіть не у електричці додому, а — десь. у тому «десь» була біла стеля (ненавиджу білі стелі), з якої звисала потворна люстра. «ти жахлива, курво» — неввічливо сказав я їй і заплющився від вибуху головного болю. але цікавість перемогла. я почав оглядати кімнату. шарлахові портьєри. за ними — знайомий пейзаж, схоже, від вокзалу я забрів недалеко. телевізор, вчеплений на спеціальній підставці до стіни. холодильник.
холодильник! я піднявся. пройшов ці три кроки. відкрив його. там було пиво.
згодом, трохи оклигавши, я прочовп у санвузол, обережно вигнав із ванни павучків, напустив у неї води і заліз. відродження, відродження. я взяв брусочок мила. «готель “кооператор”» — писало на упаковці. я розреготався. потім намилився. здавалося, ніби я змивав усе погане, що коли-небудь зі мною відбувалося. так воно і було.
університет
на одному з пілонів станції «університет», у коричневому мармурі з карпатських родовищ чітко видно скам’янілі рештки стародавніх равликів, — амонітів. їм десятки а то й сотні мільйонів років. знайди їх як-небудь. і подумай про те, що вже навіть за недовгий час твого життя деякі речі відійшли у непам’ять.
«пластиковий корок» — думав я, йдучи малим ботанічним садом. «пластиковий корок і строката етикетка із таємничим написом “укрсадвинпром”. вино для садівників і промисловців. п’ючи його, ти відчуваєш себе загарбником, що відбирає у місцевого пролетаріату хліб насущний. куди поділися із вільного продажу опецькуваті пляшки білого скла із магічними трунками, секрети рецептури яких прикро невідомі французам, геспанцям та іншим просунутим буржуазним виноробам? де вони, суворі й певні смислу буття, немов очі хліборобів, напої з жилавими назвами “біле міцне” і “портвейн червоний”? скидається на те, що існує підпільний масонський орден, який випиває увесь народний шмурдяк, зневірюючи й деморалізуючи суспільство. а народ, як завжди, пильно відстежуючи процес політичної дефекації, провтикав найцінніше, що у нього було.»
зажурений, я присів на лавку і запалив вологу голуазину. стояв серпень, сонце палило нещадно, й піт просочував усе, що на тобі було, включно з сигаретами, записником, посвідченням особистості й твоєю особистою вірою, яка, як відомо, в тяжкі часи частіше за все набуває примітивної форми дешевого ґедеонівського євангелія.
повз лавку ботсадівською алеєю повільно проїхав мінтовський «уаз-патріот». крізь відчинені вікна два сержанти просканували мене гарячими банькуватими очима. я внутрішньо зібрався, готуючись показати їм усе, що маю — записник, паспорт, голуаз, євангеліє і вогку, обтріпану, з пелехатими краями, душу. схоже, моя особистість їх не зацікавила. що ж, цілком взаємно. я провів їх поглядом і побачив на сусідній лавці знайомого. «кул!» — впевнено констатував той. «сандаль!» — потвердив я. за спиною, ховаючи від патруля, сандаль тримав до щему знайому пляшку. «трапилось чудо!» — сповістив я. «то пий його», — приповів він. |
