Ну ніяк не виходить забути про милого Джиммі.
Скільки років минуло?! Десять… Та дідько із ним.
Я ні прізвища не пам’ятаю його, ні імені.
Майже як Гендрікс чи пес якийсь… Просто Джим.
Він з’явився, як джин, коли я сумувала в антракті.
Він одразу ж вчинив в міокарді моєму теракт.
Коли крейсер «Аврора» хитався смішним артефактом
на загривку Неви. Він невинно зробив щось не так.
Його стоптані кеди, тендітна юнацька постава,
його очі зелені в тумані нескурених трав,
на зап’ястях ієрогліфи… Але не в них навіть справа.
А у тому, що в нас не було ще ніяких справ.
Ми сміялись німим перехожим в самісінькі вічі.
Ми ще вірили в те, що немає ні воєн, ні ВІЛ.
Ми ще вірили в те, що попереду – майже вічність,
і що вистачить часу й для джазу, й для праведних діл…
Ось, читаю апостолів замість «Кентавра» Апдайка.
Оголошую всім своїм «хочу» голодний страйк.
Джиммі, Джиммі, мій мачо маленький у найківській майці,
а чи вмієш ти досі мріяти про Ямайку?
Може, битий бідами, став сироїдом,
любий Джиммі,
і мрієш тепер лиш про боженьку й рай?.. |
