Щось рветься мені з легенів,
Як смуток з місяця вповні.
Не бійся, торкнись легенько –
Потече по пальцях, долоні,
По цілованих густо зап'ястках.
Твій нажаханий погляд на руку –
О, і я так дивилася часто,
Коли передчувала розлуку.
Твій зневірений погляд на мене,
Амальгама дісталась предпліччя.
Те, що я – ідеал, ще ген не
Кохання, мій рідний, мій вічний,
Мій вимогливий! Ідеали,
Наймінливіша річ у світі,
Як наявність коралів у Клари,
Як настрої Уолстріт чи Сіті,
Як гусінь-метелик-жертва
Нічника, що знає всі вірші.
Їх ночами нашіптує ледве –
Частіше незграбні, найгірші.
Те, що рвалось з моїх легенів,
Тепер шириться твоїм тілом.
Ти закляк, навіть отетерів,
Зрозумівши пізно на диво:
ми уже перестали любити.
Перестаньмо й вдавати, згода?
Те, що ширилося твоїм тілом, -
це пекуча, як йод, свобода. |
