* * *
Чорний місяць і білі зорі-
нісенітниця новолуння
Добрий морок дереться вгору
світло сумно на землю суне
(абсорбують - ліхтар на розі,
дотліваючий жар будинків,
автозорі, що на дорозі
зустрічаються вперетинку,
запальнички, гноти і очі...)
Електричний пекучий відчай
заливається в вени ночі
нехімічно, неорганічно...
* * *
Ми кидаємо довгі тіні
в перетятий сутінням брук,
волочемо їх неуклінно
серед сміття чужих розпук.
Місто скупчилося довкола.
З поверхових Саур-могил
зістрибаєм, нервово-голі,
нарозквіт кістяками крил, -
(дивне коло: деремось вгору,
поверхова ж мета-нета
нас підманює щастям, а горем
переповнює і скида
разом з тінями-лантухами,
що, роздуті горбом, несем...
Якщо хворими, то птахами
ми негордо себе зовем)
щоб упасти!!!... Покличе небо.
Тужний погляд йому вернім
і подякуємо: не треба,
бо ж не видно тіней на нім.
* * *
Тиха спека- в калюжі листя.
Тиха стома сліпнучих вікон.
Тихі сльози- неначе бризки?
Тихий стогін - неначе вітер?
Стихло місто. За 5 на першу.
Ч’їсь кроки стали пульсом вулиць -
хтось крокує кудись уперто,
недосліджений, мов прибулець.
Тихе місто долонь розкритих,
тихе місто пробитих скроней,
тиха радість сердець розбитих
на світанок нічних агоній.
З.Ы. Ща буит перевод |
