Укійо-е. Мої тертя
у дні насотанім зимою
на дошках вимащених літом
у передмісті
Наґасакі.
Четветий рік, квартал спокОю
смаків зернин у рідині
напівпрозорій.
Чи любите ви укійо-е? Ні? А дарма.
Тарабанитись мостом, й тішитись чудовому чорному дощеві та зеленим хвилям. Привіт, Гіросіґе, сьогодні я піду слухати метро. Йти ногами, слухати ногами, підстрибувати та вигукувати п"яні гуки. Одурілі. Метро-метро-метро-метро-метро-метро.
Коли я повернуся, на карнизикові мого кашкета танутиме сніг. Це буде вранці, десь о пів на шосту, ще темно. Ого-го-го-гооой, Гіроооосіііґее!
А вдень ми рубатимемо ворогів самурайськими мечами.
Навпіл.
Гра скляними кулями. На килимі. У ліжкові. У ніч від суботи на неділю. І в цьому також є щось японське.
Дінь. День. |