Ну ніяк не виходить забути про милого Джиммі. Скільки років минуло?! Десять… Та дідько із ним. Я ні прізвища не пам’ятаю його, ні імені. Майже як Гендрікс чи пес якийсь… Просто Джим. Він з’явився, як джин, коли я сумувала в антракті. Він одразу ж вчинив в міокарді моєму теракт. Коли крейсер «Аврора» хитався смішним артефактом на загривку Неви. Він невинно зробив щось не так. Його стоптані кеди, тендітна юнацька постава, його очі зелені в тумані нескурених трав, на зап’ястях ієрогліфи… Але не в них навіть справа. А у тому, що в нас не було ще ніяких справ. Ми сміялись німим перехожим в самісінькі вічі. Ми ще вірили в те, що немає ні воєн, ні ВІЛ. Ми ще вірили в те, що попереду – майже вічність, і що вистачить часу й для джазу, й для праведних діл… Ось, читаю апостолів замість «Кентавра» Апдайка. Оголошую всім своїм «хочу» голодний страйк. Джиммі, Джиммі, мій мачо маленький у найківській майці, а чи вмієш ти досі мріяти про Ямайку? Може, битий бідами, став сироїдом, любий Джиммі, і мрієш тепер лиш про боженьку й рай?.. | ||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
КОММЕНТАРИИ
| ||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
Оригинал текста - http://teplovoz.com/creo/18787.html |