… І дерева стають твоїм домом, як дупла і нори.
І ти осягаєш, як це затишно – без стін. І дерева, як діти, що ніколи не бачили моря, хотіли б зірватись, та щось їм наказує – стій! Й ти зриваєшся перша, біжиш між долоньми алеї, що вона їх тримає, немов щойно пустила пташку… І шурхіт, і жовто, і біг, і дерева сміються, але їм трохи ніяково за жовтизну: вони не безстрашні. Спідниці туманів на голі колінця все тягнуть берези і вітер вмовляють, аби не здіймав, не займав… Ну а вітер, той як часом буває тверезим, Втішає й запахує блузки, що сам розметав. Вони – не безстрашні… Світ кружляє в обіймах клена, світ пульсує у скроні й щоці, між кістю й корою, між живим і живим. М’якість шкіри, листків оберемок… І дерева стають твоїм домом, ставши тобою… | ||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
КОММЕНТАРИИ
| ||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
Оригинал текста - http://teplovoz.com/creo/20969.html |