Коли ми зустрілися (я собі уявляв це якось зовсім інакше: ніби кохана вискакує на мене
і я кружляю з нею в обіймах радощів, а тоді ми непритомніємо на тротуарі
і по широкому екрані повзуть титри, а за кадром грає Ерік Клептон), кохана вискочила на мене якраз у той момент, коли я намагався припалити цигарку, затуляючи її від вітру. Розчепіривши руки і ноги, вона плигнула, сподіваючись вхопитися мені за шию, але я відступив убік, повертаючись за вітром, чиркаючи китайською спалахуйкою, і кохана цілою сракою обербенилася на пройобаний комунальниками асфальт вулиці головної, збуривши хвилю щирого реготу гопників на зупинці. Я почухав потилицю, почухав бобра і сказав: хуясє. Цигарка все ще не горіла. Підійшов до гопників, взяв сірник. Він горів справно. Подякував, розвернувся і пішов у бік вулиці зеленої, і потім, через кладовище, на вулицю московської олімпіади. Хуясє, думав я. Жодна жінка не сяде мені на шию. Ніколи. Навіть коли я того хотів би. І це чудово.
