Коли отак повільно сунуть хмари,
Я майже завжди почуваюсь хворим,
Я піднімаю комір і терплю
Свою присутність. Довгий-довгий тиждень.
Під шкірою ворушаться комахи,
І швидко випаровується воля..
І я ковтаю грудочки жалю,
І тиша …
І ворожіння на цементній гущі…
І цілий сонм ворожих голосів
Намовчує, приміром: «ти примара»,
А ще через хвилину: «ти помер»,
Іще не скоро бути самогубству,
Ще не сьогодні жатиму, що сіяв..
Заплічна спить, чи варто перейматись
В такий момент…
Коли отак нестримно ринуть хвилі,
Я почуваюсь невимовно кволим.
Чи вилиняють лінії з долонь?
Наскільки скоро? Що гуде під скальпом?
Немає бога, є «позич і випий».
Сто серць, одновалентних, наче водень
Тремтять в мені, мов риби в ополонці,
Чи в’язні в камері..
І кожна риба – опіумний монстр,
І кожна голка – передвісник хвої,
І кожен в’язень –я: немає сенсу
Тікати у соснову нескінченність…
Ось камера стискається в комору,
Немов незрозуміле, сіре, хворе,
Немов цементне, стовалентне серце,
В якому - щем. |
