Моя земля – моя війна,
Моя пустеля – моя царина.
Колись життя – давно вже пустота,
І я боюсь, що знаю – хто тут винен.
Убий в собі всі паростки живого,
Стань мов кристал – прозорим і ясним,
Відкинь від себе світ емоцій,
Звільни свій розум від омани почуттів.
Тоді десь там, за золотавим горизонтом,
Якщо не буде заважати суєта,
В усій красі холодного безмежжя
Відкриється для тебе Істина ясна.
Вона наповнить смислом існування,
Вона розкриє таїну Буття,
Вона позбавить душу від страждання,
Вона...
Вона...
Вона...
Вона...
Вона...
Вона – ніщо.
Вона – це Смерть байдужа.
Вона вселяє в серце пустоту.
Ти дивишся на світ порожніми очима,
Не розуміючи – навіщо і чому.
Але...
Тепер тебе це більше не турбує.
Ти вже у пастці розумінь подій.
І до кінця часу ти будеш незворушний,
Позбавившись кайданів мрій.
Моя земля – моя війна,
Моя пустеля – моя царина.
Колись життя – давно вже пустота,
І я боюсь, що знаю... |
