Екстремальні ситуації змушують людину набагато більше міркувати про то, що відбувається зовні і ще більше про то, як рухаються її атоми всередині. Останні майже три місяці деякі слова в нашому повсякденному житті набули нових, значно наповнених асоціативних відчуттів. І я не маю на увазі слів: «окупація», «ворог», «смерть», «мінометний обстріл», а кажу про слова, які в мирний час дещо знецінились, особливо в мережах світової павутини. «Люблю», «цьом», «радий, що живий», «обіймаю тебе, старий», «як твої діточки?» - набули тривожних і водночас настільки щирих та чуттєвих фарб, що інколи з очей тече неконтрольована сльоза і за неї зовсім не соромно навіть, коли ти бородатий вже сивий 47-мирічний дядько..
Якось кілька тижнів тому я намагався заснути і помітив, як у напівтемряві до мого спального мішка згори наближається досить великих розмірів павук. На відстані сантиметрів 20-30 він почав плести свою павутину. Ще минулої весни я би не задумуючись відмахнувся від нього, бездумно і з деякою огидою збив би його плетіння і заплющив очі. А тепер я сказав йому: «давай, малий, не соромся і не бійся мене, завершуй своє будівництво і ми подрімаємо поруч в очікуванні кожен своїх мух».
Я би все пробачив Корнію Чуковському, який написав чимало цікавих критичних літературних статей про Маяковського, Ахматову, Зощенка, Пастернака.. але в ту ніч я не пробачив йому його «Муху-Цокотуху», де назойливі та агресивні в реальному житті муха та комар – постають позитивними персонажами, а тихий, дещо замріяний, позитивній мисливець і роботяга-будівник павук – як негативний злочинець.. Усим добра, друзі. Любіть природу і не бійтесь поліських павуків. |
