Важке, холодне небо цілує ніжно
поверхню вод солених Ruhegolf.
Кохання спокою, заручене зі світла
обручкою небес – дарунком сонц.
Вони багатоліки тут. Щодня і щохвилини
міняють колір – білий ... золотий,
дарують вічної осені своє цвітіння
і трішечки тепла для ще живих створінь.
Земля з піску, ховаючись під мохом,
ковтає жадібно краплини сліз самотніх,
відображає їх у дзеркалах німих
своїх кристалів біло-золотих,
у спогади людей давно минулих,
що залишили власні імена
під кожною цеглиною будинків.
Війна – вона кому і “мать родна”,
кому дарунок нової батьківщини.
Тільки тепер всьому дана ціна
- і сльозам сосен, і могилам.
Ну а земля – померла? Завмерла!
Чекає знов примарного тепла
“Землі Великої” – власної Батьківщини.
То де ж тоді тепер моє коріння?
Яка тепер моя земля? |
