Сонечко в небі засяяло тихими променями, освітило світ росою завмиваний, ніжності нам дарувало для душі і для серденька, квітам тепла дарувало, а птахам радості.
Ожило місто, загуділо, захвилювалося і закликало. Покликом будня, покликом суму, невпинності. Люди, машини мурашками засновигали, забігали. Сонце вітають, будень свій сірою фарбою фарбуючи. Відчиню вікно свого поверху, подивлюся згори вниз, знизу вгору, до неба, до сонечка. Небо блакитне, глибоке - не виринеш.
А внизу сірі асфальтові вулиці повзуть кудись гадюками, мабуть, мене шукаючи. Не піду - полечу до них ластівкою. А в свою навіки закохаюся. Обійму її, загорнусь в неї сірую. Розпливусь по ній рікою гарячою і навіки там і зостануся...
Хтось зачинить віконниці. Дякую. Завтра знову зійде сонечко, поцілує світ променями, загудуть машини, люди забігають. Обіцяй мені їх не слухати. Не благай мене повернутися. Дуже небо глибоке - не виринеш.... |
