2006-12-14 : Аня Раскі : Потвора

«Молодці, ви юні зірочки, ви просто неперевершені!» Я зайшла за куліси, стукаючи каблуками по дерев’яній підлозі. Перший концерт талантів серед дітей-інвалідів «Повір у себе» закінчився. Я, Юля і Вовік блискуче справились з роллю ведучих. Ще грала фінальна пісня свята "Хай у кожному серці, наче сонячна мрія, заспіває веселка на добро і надію…», а на другому поверсі вже розпочалась виставка художників. - Ал, ти переодягатись підеш? Бо ми одразу на виставку, - Юля спускалась за мною. - То йди собі…, - буркнула я. Вовік зиркнув на мене. - Алка, ну шо ти шкіришся на неї? – він дивився то на мене роздратовану, то на Юлю розгублену, в якої кудись втекла посмішка з обличчя, - Може хватить? - Шо ти причепився??? Я нічого не шкірюсь!!! Ідіть куди хочте… Я, не вдягаючи курточку, підібравши подол голубої вечірньої сукні та піднявши свого носа по вище, пішла в сторону виходу з актової зали. - Ал, чекай…, - Юлька зробила два кроки, але Вовік притримав її. - Та ну, не трогай, хай йде собі… Надворі темніло і було прохолодно, осінь як не як. Хтось йшов до корпусу, хтось просто сидів на лавці, більшість повільно плентались на виставку, я вилетіла з дверей, метеляючи налакованими кучерями з бльостками, і швидко пішла вперед. Чому все так? Вовік цілий концерт за кулісами розмовляв з Юлькою, а вона реготала як дурепа, і що в ній гарного? Чіплявся до її замочків на туфлях, «в тебе так волосся прикольно лежить…», «вставай, я тобі допоможу…», а як же я? Я сиділа в кутку і чекала з кислим невдоволеним обличчям, коли він до мене підійде… а коли Юлька окликала мене: «Ти чого там? Іди до нас», я тільки презирливо фиркнула «Та..» і відвернула пику вбік. Життя просто паскудне. Я вже хочу додому поїхати, а ще чотири дні отак, на ціх дурацьких каблуках, з цими тупими Вовіком і Юлькою. Я зайшла в корпус, гримнувши вхідними дверима. Ключі від кімнати… я забула ключі від кімнати, в якій ми з Юлькою жили, забула у Юльки. Блін… Не піду до них, не піду поки самі за мною не прийдуть, буду сидіти в холі… що я найнялась за ними ходити? Я автоматично сіпнула ручку дверей, які були… відчинені. Ахрєнєть, ця дура не закрила двері???!!! А якщо щось вкрали? Там тільки моєї косметики на 100 баксів! Кімнатка була маленькою на дві особи, перед вікном письмовий стіл з купою дівчачого мотлоху, з обох боків під стінами ліжка, справа біля дверей шафа, вмонтована в стіну і викрашена в білу фарбу, на дверях шафи дзеркало, здоровенне таке, майже до підлоги. Я зайшла і плюхнулась на своє ліжко, дістала сумочку і почала хаотично ритись шукаючи мобільний. Все нормально… він на місці… хух… І чого життя таке хрєнове? І чому мене ніхто не любить? Нікому нема до мене діла… Навіщо мені таке життя? Навіщо? Я така нещасна! Мене ніхто ніколи не розуміє… Я почала кнопати свій мобільний у пошуках, кому б його написати смску… швидко набрала «Вовік такий козел, приїду розкажу» і відправила Танюхі. Танюха мене понімає. Одна з не багатьох моїх найкращих подружок, вона відчуває як мені погано, ми з нею так прикалуємось, ніколи мене не зрадить, така класна подружка. В двері постукали… О, це напевно еті прийшли… Щас я Юлькі здєлаю… Блін, тільки подумать, забула закрити двері, корова! - Заходь! Ніхто не відповів. Ніхто не зайшов. Я встала, скорчила недовольну міну і сіпнула ручку дверей. - Привіт… Мене звати Аня. В дверях стояла дівчинка, точніше сиділа на інвалідному візку, така собі маленька, в бєжевому светрику і в темно-синіх джинсах з русявим волоссям заплетеним у хвостик. - До Вас… до тебе…можна? Тю, «до Вас», я що баба якась стара, що їй вже від мене треба? Я була здивована і трохи розчарована що це не Вовік з Юлькою. Я спробувала посміхнутися. Вийшло. - Так, звісно, за..(заходь? заїжджай?) будь-ласка, тобі допомогти? - Так, якщо не важко… Я вийшла з кімнати, взяла візок за ручки і перекотила через поріг. Ох і важка ж ця махіна мені здалась… я розвернула її до себе обличчям, ми сиділи напроти один одного, Аня сором’язливо всміхалась, одне око її дивилось на мене, а інше у вікно… Я намагалася не виказувати те, що мені дійсно було незвично. Я, яка в свої 15 років з умінням імпровізувала на сцені, ніколи не лізла за словом в кишеню, - зараз боялась говорити… боялась дивитись… боялась дихати… не дай бог чимось образити, неможна, цей фестиваль - це їхнє свято… було ніяково… і Аня теж напевно відчула це. - Я ось чого прийшла, - мовила Аня, - я хочу подарувати тобі картину. А я й не помітила, що Аня щось тримала. - Картину? – я здивувалась по справжньому, мені картин ще не дарували. Аня продовжувала говорити. - Ал… насправді, ти мені дуже подобаєшся… ти така гарна коли виступаєш на сцені, коли ви з Вовіком і Юлею виступаєте, у тебе такі охайні нігті, ти так гарно фарбуєшся… я так хочу бути такою як ти… я намалювала цю картину для тебе… Це янгол-охоронець, - вона простягнула мені картину, дерев’яна основа, обтягнута штукою схожу на мішковину і дивовижний малюнок, ніжний-ніжний… Я мовчала, деякий час вдивляючись в малюнок. - Слухай, Аню, це така краса, це дійсно мені? Мені чесно дуже приємно… Ти так класно малюєш… - В мене ще багато робіт на виставці, я люблю малювати квіти, а ще я нещодавно намалювала портрет мами… - Просто диво! Я не могла відвести погляду від такого подарунку, картина була дійсно дуже світла, приємна, якась така ніжна... маленький янгол на хмаринці… в неї хотілось зануритись як у воду… - Ань, це дуже гарно, дякую… ти просто… я навіть не знаю як сказати… Аня посміхнулась: - А можна тебе спитати? - Так звісно, питай… - А ви з Вовіком… пара? - Ну… (Яке твої діло? Чого лізти в життя інших? Що за нахабство? Але ж…) - так він мені трохи подобається, - я відвела погляд. Аня засвітилась від щастя: - Я відразу так подумала! Кохання це так прекрасно. Я теж мрію про кохання. Я так хочу щоб мені дарували квіти і казали оті всі ніжні слова, що в кіно… але… я розумію… я ж не така гарна… я… потвора… В кімнаті (у світі) стало так тихо. І треба було щось сказати мені, я позабувала всі слова, але ж це не так: - Аню, ти що? Ти гарна!, - я взяла її за руку. - Ал, я вже не маленька, я все розумію… - Аню! Не смій так казати, - я встала, схопила її візок і розвернула обличчям до дзеркала. - Дивись!, - я зняла заколку з її хвостика, вона глянула на мене трохи злякано, - не бійся, я потім зав'яжу назад. Русяве волосся трохи прикрило щоки. - Дивись яка ти гарна, у тебе таке волосся, ну, посміхнись, - вона посміхнулась трохи сором’язливо, - Аню, в тебе така чарівна посмішка, в тебе дуже гарні очі… - Але ж… - Тсс, не кажи нічого, твої очі, дивись які вони блакитні… дивись, вони світяться мов зірочки, ти що не бачиш? Ось, - я тицьнула собі пальцем в плече, - як бльостки у мене на плечах. Знаєш на кого ти схожа? - На кого?, - вона дивилась на себе немов вперше. - На маленьку лісову мавку, знаєш така дівчина, що живе в лісі і носить зелений віночок, така ніжна, весела і чиста як джерельце, ну ти що не бачиш, що ти красуня? Дивись! , - я ще раз поправила її волосся. Вона декілька секунд вдивлялась в своє відображення. А я дивилась на неї. В цей момент я забула, що вона в інвалідному візку. Вона ж дійсно гарненька. Хто таку дурню їй сказав про потвору? Вона красива. Аню, ти красива! - Ал, знаєш, моїй мамі подзвонили вчора, і сказали що можна буде зробити операцію, і якщо все буде добре, то через рік, або навіть трохи менше, я зможу встати на ноги. Уявляєш, я зможу ходити, я зможу танцювати!!! - Серйозно? Слухай, то це класно!!! Я рада за тебе дуже (я була дійсно рада). - А ти не проти, якщо ми обміняємось адресами і будем листуватися? - Я тільки за, ти дуже прикольна дівчина… а через рік я хочу щоб ми зустрілися десь в Києві і пішли на дискотеку, 100% підемо і будем танцювати до ранку, ти ж не проти? - ми обидві засміялися. - Ти і не уявляєш, як би я цього хотіла, - мовила Аня. Вона дивилась на себе в дзеркало і посміхалась, її очі світились радістю, вона як сонце випромінювала світло, вона чудова талановита дівчинка, яка вірить у прекрасне, яка мріє, яка цінить кожну хвилину життя, яка прагне, будь там що, жити… і вірить у своє щастя… А за інвалідним візком стояла я, нафарбована лялька з лакованими кучерями, у голубій вечірній сукні і з голубими пустими очима. Я, яка ниє, посміхається по сценарію, жаліється на життя і має вічну депресію… Потвора…

Оригинал текста - http://teplovoz.com/creo/10327.html