2010-06-12 : Ореста Возняк : Цикл \"Мій Схід\"

«Кто за лето не сделался богат, хозяином себе уже не станет.» Р. М. Рільке. 1. Старий смуток вглядається В терикони. Він довго йшов До своєї Саур-могили. З дитинства... Ріс і болів, щоб спочити Під сонцем. Вклонилися соняшники – Йому надто жовто... Мабуть, зросте тут Насінням трави Серед степу: Вагомо і тихо... 2. Час, заглиблений в себе Заснув посеред літа. Впав навколішки І довго плакав вві сні Перед соняшниками. Мовчать терикони. Пісні... Спокій серед життя, Як озеро, Пливе і всміхається: На спомин – назавжди. 3. Роздерлося простирадло неба Від спалаху блискавки І вирвався регіт грому... Напруга повисла, як птаха, І хлопає хмарами-крильми, - Допоки зелень не стихне У вологих пестощах зливи. Ця напруга не змовкне: Добреде до порогу сутінок І стане моєю тривогою. Тільки безсмертник Змовчить у своїм фіолеті, Ніби знає, нащо Ці грози. 4. Дикий дзвін цвіркунів аплодує виходу Місяця – Північ. Переді мною лиш плесо сухої темряви – незбагненне поле чужої свободи. І трави… Мої сподівання нуртують в задусі і рвуться надією вгору. Та їх зустрічають зорі – втомлені човни буденно-важкого неба. 5. Зашторене денною спекою Небо вляглося На спину обрію, Й повіяло спокоєм. Лише маленька пташка На абрикосовому дереві Вперто нанизує тишу На голос-нитку. Вечір іде прохолодою З саду, І накидає шаль-павутинку на плечі…

Оригинал текста - http://teplovoz.com/creo/17883.html